|
Яке ж то щастя треба мати, Заласся - насолода, втіха. |
|
Білосніжжя… |
|
Не може щастя бути вполовину, Як снігу не буває у дощів. Весною не назвемо люту зиму І птахами уїдливих хрущів... А може?! Й мить щасливою зостатись. І серед снігу випадуть дощі. Весна зимою зазирає у хату, А бруньки налилися у кущів. І навіть птахи, розгорнувши крила, У піднебесся висоту несуть. Пора напрочуд вже така смілива. Зима? Весна? Ну, просто...каламуть! |
|
Думами вгортаюся у сни, Ціпко придивляюся у себе. Знову йду, стежиною весни За дитинством слідом і заледве… Поспіхом занурююсь у дні. Спогади молотять, наче градом. Мить ота тривожиться в мені, Я ж, чомусь, топчуся поза кадром. Так, неначе вже усім чужа. Скрізь пройшла і вже перелюбила. Попереду десь лежить межа, А я ще спинаюся на крила. ... І нехай стомилися вони, І міцними їм уже не стати. Світе, не жури і не вини - Снами повертаюся до хати. |
|
До зеніту іду у небеснім промінні блакиті, А красу і дива прогортаю навколишнім днем. Залишаю словам всі пробачені й пройдені миті, Хай стихають укупі, загорнувшись новим міражем. Я сприймаю навстріч всі небесні потоки вітрами, Уміщаюся в простір, набираю іще висоту, Залишаючи кроки на простелені досіля крами, Я собою вбираю незбагненну краси пишноту. У німому чеканні прислухаюсь до подиху світу І доземно схиляюсь за дарунок сприймати убір. В цім полоні живу, визначаю щоднями орбіту , - Де у далі зорить у співзвуччі небесний Клавір. |
|
В лоні сакрального світу, В безлічі стежок - доріг... Як розпізнати уміти Ту, що для мене зберіг. Й часом невпевнені кроки Йдуть у прудкі і гінкі. А понад пліття високі - Перетинають мілкі. Дивиться небо на спроби, На метушню у слідах... Як подолаються броди, Як вибирається шлях. Знов розмальовує ранок Світло, стираючи тінь, Роси збирає у збанок У переплітті цвітінь . Хвилями косить пшеницю, У різнотрав’я кладе. Десь набирає дещицю, Десь позичає своє. Вітриться сонцем стежина, Крає проміння межу. В кроках малює людина Долю свою… чи чужу…
|
|
У пригорщах тримаю літо, У сонці тішуся теплом. Хай осінь запізнілим квітом Іде у часі, напролом... А небо виграє в промінні, У сяйві повниться земля. Ховає виноград в затінні Солодкі грона у гілля. Так надзвичайно відчувати Усю природи благодать! Усміхнені світанням хати, В заплітті затишком стоять. Осяйний ранок, теплий - тиша... Сміливо літо краєм йде... А осінь лИстом скаргу пише І вітром удоріж кладе... |
|
Долучитись мені б до слова, Щоб повести розмову нашу. Не спровадити б і прожога Замішати в осінню квашу… Повести б ту розмову стиха Про осінню завію днями. Загорнути б в листів”я лихо, Що вмостилося межи нами. Зачепитися б ще за вітер І притримати хвилі силу. Скласти слово з великих літер, Обтрусивши часину пилу... У верстах загубили щирість В спілкуванні забутих звуків. А осіння пора нам - у милість, Попри, спогади і розлуки… Осінь багрою розсипає, Просіває дощі крізь сито. За думками вже не встигаю - Давниною роки прошито...
Багра - багрянець |
|
У білих піщинках сховалося все: Недосвід - ранковий мороз. |