Іду...

і, здається, пройшла,

Відміряла день у зеніті.

І крихти від щастя змела,

Бо де ж учорашні подіти.

Прихмарена неба блакить

Осінні веде передзвони.

І втома уже не болить,

І вітер звиває канцони.

Пройшла, і зібравши щодень -

У вигук прожитого віку,

Я, попри своїх одкровень,-

В спротив викладаю субліку.

Довкілля ж замовчує крик,

Що клято штовхається, зримо.

А світ так, неначе і звик,

...і ми поміж ним,

чомусь, мимо.

Субліка - скарга. Канцони - пісня.