Захмурено осінь хвилює думками: Де спрагле і пристрасне літо знялось..? Бо наче злетіло десь поміж житами, І наче забуло, що там відбулось. У ніжнім цілунку заплутались стебла, На плечі схилились волошки чудні, А вись синьоока безмежна і тепла… Було це ж, було, а неначе вві сні. Так щиро і щедро любились… тілами Горнулись, горіли із спекою дня. Вона не питала поради у мами… А просто без броду ішла навмання. Кохання співало і множилось в груди, Його не спиняли і зливи рясні. Любилися в щасті, й здавалось, не буде Розлуки ніколи… здавалось й мені. Бо пристрасть така , наче сяйво від грому… Теплилися в літі цілунки сердець. Кохалися так… «що набили оскому», Яка спопелила усе нанівець… Схилились жита тяжко спілим колоссям І небом волошки уже відцвіли. Лиш тиша дзвеніла своїм безголоссям… Та чути її Вони вже не могли. Засмучено осінь хвилює думками… І літо лишилось десь там на межі. А Він і Вона, наче хмари вітрами, Стирали кохання… бо стали чужі.