Я іду, попри все, попри слабкість,
Відчайдушно роблю новий крок.
Доленосно несу “енн...у” важкість,
Через терни іду до зірок.
Через терни, як кажуть, ще здавна.
Я ж здебільшого йду по стерні
Босоніж, як русалка прадавня.
Скільки ж болю далося мені!
Таки йду, але кроки “важіють.”
Ще один, ще зроблю, ще на раз…
І здається комусь - не зумію,
А я кожному кроку - наказ! 
Я б душею торкнулася неба,
Притулилася б ніжно до хмар.
І колючі б лишилися стебла
У нічному суцвітті стожар.
Піднімаюсь... ступаю… як складно!
Не дається злетіти мені.
Я топчуся на місці незграбно
І гублюся у цій метушні.
Знову йду, попри все, попри долю.
Відчайдушно роблю іще крок.
А ступні, наче зіткані з болю,
Й так далеко іти до зірок.
Вітер стрімко услід підганяє,
Підпирає непевну ходу.
Промовчу, що вже сили немає…
Піднімуся… і знову піду.