Багато хай сльозливої смути… І хай свобода є у безголоссі... А я люблю до осені іти Туди за край, де золотиться просинь, Де сонце опустилося з небес, Присіло на високе верховіття Й пожовк, колись ще синьоокий без, І засивіло у тумані пліття. У пригорщі я з радістю вгорну, Останній шурхіт осені листками, На нашу стежку тихо заверну І наодинці стишуся думками… А осінь звіє за вітрами час І непомітно в дощ сльозу сховає. Минуле чинно залишає нас, Неначе не було його й немає… В останньому осінньому вбранні Шукаю подих спомином щасливим, А осінь затихаючи у дні, Стає за обрій присмерком сонливим. Осінній лик відходить до зими, Лишивши нам свободу в безголоссі… Але, на щастя, йшли без броду ми І не минули нашу пізню осінь…