Чому так серце, осене, щемить? Грайливо й щедро розсипаєш листом. Така прекрасна, дивовижна мить! А я сльозу нанизую в намисто. Ця щира й чиста зблиснула тоді, Коли уранці задивилась в небо. Хвилюють спомин роки молоді. Й нестямно я закохана у тебе… А ось важка, прихована для всіх, У пригорщах, запалена душею. Коханням знехтував, шукаючи утіх, Тому й не стала парою твоєю. Тамую я розгублено в думках, Чия ж тепер вже буду наречена? Сушила довго сльози на вітрах, Обнявши стовбур молодого клена. Гірка краплини зболена сльоза… Таких найбільше у разках намиста. Пекла образа, кинута в слова Й моя дорога довга і гориста… А цю сльозу, як росяну іскру, Я пригорну у промені серпанку. Осіннім листом ніжно обітру. Вона зі сну щасливого світанку. Ти вибач, осене, таку мою журу. Нехай твої золотяться принади. Я ж сльози всі в букет дощу зберу, А ти розсип в осінні зорепади.