На краю самоти я вишукую раду,

У нічному безсонні загортаючи крик.

Я іще раз в собі переважую “ваду”,

Бо чому ж це мій світ сизим маревом зник.

І не стало в мені ні краси, ані друзів.

Перешіптує вітер стогін важких думок.

І вже йду я “назад” по обпаленій смузі,

І півнеба схилилось в придорожній пісок.

А мовчання плете невимовні печалі,

Аби смутком зважніло пригинати ходу.

У весняних сльозах мокнуть води проталі,

А я нібито там… там... іще на льоду.

І у слові уже не знаходжу розради,

Спопелилось від болю переказаних фраз.

І самотність - жура в мені промені краде,

І все меншає сонця у тенетах образ.

Як же вийти?! Довкруг лиш із фальші перила...

Прогинатися в міру за вітрами услід?

Підтягнувши попруги, піднімаю вітрила!

Все ж повірю, що день - дозволяє політ.